Что вижу, то пою

Якось мене пригрузили розмовами про необхідність самоідентифікуватися як нація. Чи то я не розумію проблеми, чи то дурні ті, хто нею переймаються. Чи це дійсно дуже на часі, бо війна. Але тоді чи не є самоідентифікацією супротив нації? Чи може дійсно потрібна якась неймовірна лють, по типу "Плекав нас біль за долю України, Зростив нас гнів і лють на ворогів", а я все ще намагаюся втекти від цього, виправдовуючись хворобою та донатами за можливості.

Ну як мені самоідентифікуватися як жінка? Це ж зрозуміло, що воно так. Чи мені потрібно якось зненавидіти всіх чоловіків, щоб самоідентифікуватися?.. І що українка... Воно так є. А як інакше?

Чи я тепер маю всім це доводити і щось віщати про скрєпи? І вкрай соромитися, що російською користуюся вільніше ніж рідною... Бо рідна в мене російська... Мені кажуть, що мій суржик — це різновид української. Але ж ніт.  

Я не хочу читати Забужку, я читала, мені не подобається, десь на рівні з Достоєвським не подобається.  А Котляревський подобається, але не хочу перечитувати. Я колись намагалася читати Грушевського і нєосіліла. Я не дуже розуміюся на історії. Ні на якій. Але мені подобаються лекції Хавра, іноді. Коли вистачає сил...

Чи маю я теперь слухати лише українських соціологів (тобто у нас теперь є свою унікальна соціологія?)?.. Чи я все ж таки можу довіряти собі і послухати Соколова російською (саме в нього я почула якусь більш/менш вірогідну статистику про те, що на розуміння росіянами, що їх війна загарбницька, не впливає анічого з того, що здавалося б могло)? Чи можу я вслуховатися в "The road not taken", тому що воно мені зараз потрібне, замість марафону по центральному та тієї хєрні, що мені розповідають про раціональність з української точики зору? 

Це все риторичні запитання, бо саме в той час, як я зрозуміла що не хочу достоєвських, я навчилася не хотіти й забужок. Щоб хоч в чомусь позбутися зайвого пафоса по типу скрєп.

Але перший абзац — ні, не риторичний, бо я справді не знаю. І я вже бачила людей, яким вдалося страх пройти на гніві і це схоже зробило їх силнішими, а мене все ще шибає панікою.

Я лЮблю цю Землю, цю країну. Коли є сили, час та гроші я просто йду край за очі. Туда де Сонце, до озер, у ліси, до ріки... Я люблю ці гори, цю дорогу, це місто, і не тільки це... Я не дуже вправно вмію про це говорити. Але я не розумію нащо я маю це доводити комусь замість просто йти. Чи таки маю, саме задля того, щоб так можна було й надалі? І саме для цього зараз і потрібна вся ця самоідентифікація?...