самоідентифікація
Jun. 20th, 2024 10:32 amЯкось мене пригрузили розмовами про необхідність самоідентифікуватися як нація. Чи то я не розумію проблеми, чи то дурні ті, хто нею переймаються. Чи це дійсно дуже на часі, бо війна. Але тоді чи не є самоідентифікацією супротив нації? Чи може дійсно потрібна якась неймовірна лють, по типу "Плекав нас біль за долю України, Зростив нас гнів і лють на ворогів", а я все ще намагаюся втекти від цього, виправдовуючись хворобою та донатами за можливості.
Ну як мені самоідентифікуватися як жінка? Це ж зрозуміло, що воно так. Чи мені потрібно якось зненавидіти всіх чоловіків, щоб самоідентифікуватися?.. І що українка... Воно так є. А як інакше?
Чи я тепер маю всім це доводити і щось віщати про скрєпи? І вкрай соромитися, що російською користуюся вільніше ніж рідною... Бо рідна в мене російська... Мені кажуть, що мій суржик — це різновид української. Але ж ніт.
Я не хочу читати Забужку, я читала, мені не подобається, десь на рівні з Достоєвським не подобається. А Котляревський подобається, але не хочу перечитувати. Я колись намагалася читати Грушевського і нєосіліла. Я не дуже розуміюся на історії. Ні на якій. Але мені подобаються лекції Хавра, іноді. Коли вистачає сил...
Чи маю я теперь слухати лише українських соціологів (тобто у нас теперь є свою унікальна соціологія?)?.. Чи я все ж таки можу довіряти собі і послухати Соколова російською (саме в нього я почула якусь більш/менш вірогідну статистику про те, що на розуміння росіянами, що їх війна загарбницька, не впливає анічого з того, що здавалося б могло)? Чи можу я вслуховатися в "The road not taken", тому що воно мені зараз потрібне, замість марафону по центральному та тієї хєрні, що мені розповідають про раціональність з української точики зору?
Це все риторичні запитання, бо саме в той час, як я зрозуміла що не хочу достоєвських, я навчилася не хотіти й забужок. Щоб хоч в чомусь позбутися зайвого пафоса по типу скрєп.
Але перший абзац — ні, не риторичний, бо я справді не знаю. І я вже бачила людей, яким вдалося страх пройти на гніві і це схоже зробило їх силнішими, а мене все ще шибає панікою.
Я лЮблю цю Землю, цю країну. Коли є сили, час та гроші я просто йду край за очі. Туда де Сонце, до озер, у ліси, до ріки... Я люблю ці гори, цю дорогу, це місто, і не тільки це... Я не дуже вправно вмію про це говорити. Але я не розумію нащо я маю це доводити комусь замість просто йти. Чи таки маю, саме задля того, щоб так можна було й надалі? І саме для цього зараз і потрібна вся ця самоідентифікація?...
Ну як мені самоідентифікуватися як жінка? Це ж зрозуміло, що воно так. Чи мені потрібно якось зненавидіти всіх чоловіків, щоб самоідентифікуватися?.. І що українка... Воно так є. А як інакше?
Чи я тепер маю всім це доводити і щось віщати про скрєпи? І вкрай соромитися, що російською користуюся вільніше ніж рідною... Бо рідна в мене російська... Мені кажуть, що мій суржик — це різновид української. Але ж ніт.
Я не хочу читати Забужку, я читала, мені не подобається, десь на рівні з Достоєвським не подобається. А Котляревський подобається, але не хочу перечитувати. Я колись намагалася читати Грушевського і нєосіліла. Я не дуже розуміюся на історії. Ні на якій. Але мені подобаються лекції Хавра, іноді. Коли вистачає сил...
Чи маю я теперь слухати лише українських соціологів (тобто у нас теперь є свою унікальна соціологія?)?.. Чи я все ж таки можу довіряти собі і послухати Соколова російською (саме в нього я почула якусь більш/менш вірогідну статистику про те, що на розуміння росіянами, що їх війна загарбницька, не впливає анічого з того, що здавалося б могло)? Чи можу я вслуховатися в "The road not taken", тому що воно мені зараз потрібне, замість марафону по центральному та тієї хєрні, що мені розповідають про раціональність з української точики зору?
Це все риторичні запитання, бо саме в той час, як я зрозуміла що не хочу достоєвських, я навчилася не хотіти й забужок. Щоб хоч в чомусь позбутися зайвого пафоса по типу скрєп.
Але перший абзац — ні, не риторичний, бо я справді не знаю. І я вже бачила людей, яким вдалося страх пройти на гніві і це схоже зробило їх силнішими, а мене все ще шибає панікою.
Я лЮблю цю Землю, цю країну. Коли є сили, час та гроші я просто йду край за очі. Туда де Сонце, до озер, у ліси, до ріки... Я люблю ці гори, цю дорогу, це місто, і не тільки це... Я не дуже вправно вмію про це говорити. Але я не розумію нащо я маю це доводити комусь замість просто йти. Чи таки маю, саме задля того, щоб так можна було й надалі? І саме для цього зараз і потрібна вся ця самоідентифікація?...
Кілька днів тому жж нагадав, що якщо не поновити реєстрацію, мій журнал буде видалений назавжди. Тобто пройшов майже рік. Рік війни. Мені здавалося що після окупації Криму не залишила в стрічці нікого, хто міг би написати щось болюче, але помилилася. Видалити журнал 24 лютого було, певно, вкрай емоційним рішенням, тому що скучила за можливістю писати про те, що мені цікаво так, ніби це цікаво ще для когось. А може все правильно, бо доступ до жж в Україні все рівно заблокований.
Я навряд чи буду писати про війну, чи читати щось, окрім кількох фб-сторінок, за якими стежу, бо війна болить десь всередині. І писати буду скоріш за все російською, бо так і не навчилася ненавидіти за якимись сукупними ознаками, типу походження, гендеру, чи мови спілкування (а може просто не вистачає на це сил), що зовсім не означає, що не буду банити кожного, чий світогляд вміщує виправдання російського фашизму.
Я навряд чи буду писати про війну, чи читати щось, окрім кількох фб-сторінок, за якими стежу, бо війна болить десь всередині. І писати буду скоріш за все російською, бо так і не навчилася ненавидіти за якимись сукупними ознаками, типу походження, гендеру, чи мови спілкування (а може просто не вистачає на це сил), що зовсім не означає, що не буду банити кожного, чий світогляд вміщує виправдання російського фашизму.